ІНТЕРВ’Ю з п. Юрієм ПІДЛІСНИМ — головою комісії у справах мирян УГКЦ, директором інституту Родини та подружнього життя

ІНТЕРВ’Ю з п. Юрієм ПІДЛІСНИМ — головою комісії у справах мирян УГКЦ, директором інституту Родини та подружнього життя

— Пане Юрію, на вашу думку, що мирянин має робити в Церкві, яка його роль?

Мирянин у Церкві, звичайно, має молитися. Церква — це особливе місце, де в особливий спосіб можна зустрітися з Христом. Якщо говорити про Церкву вузько, в такому дуже примітивному розумінні, що це певна будівля, де священик служить Літургію й інші богослужіння, то очевидно, що роль мирянина тут, у церкві, є дуже обмежена — насамперед це приступати до Святих Тайн. Крім того, у світлі року мирянина, а 2012-й рік проголошено роком мирянина, потрібно для себе ще поставити запитання: яка моя активність на парохії, де стоїть ця будівля, у якій священик відправляє Служби? Отже, тут, окрім літургійного активного життя, мирянин ще покликаний подбати про різні аспекти життя парафії: від її зовнішнього вигляду — до того, щоб її оживити. Ми хочемо мати живу парафію, а це означає, що там, на парафії, має бути життя не лише під час Літургії. Там має бути катехитичний гурток, біблійний гурток, хор — життя, про яке іноді навіть ніхто й не скаже, що воно церковне. Є багато прикладів парафій, коли миряни дуже гарно організовують суспільне життя довкола парафії. Це згадані вже гуртки, вони можуть бути різні, зокрема спортивні, гуртки вишивання чи ще якісь інші — усе це роль мирянина на парафії, щоб ця парафія дійсно була центром притягання. Якщо взяти маленьке село, то там є декілька центрів притягання. Це школа, церква, якщо існує, будинок Просвіти або народний дім (колишні клуби). Це єдині точки притягання. І залежно від того, яка з цих точок буде сильніша, який вплив буде мати на суспільство, так це село буде виглядати. Ще, крім цього, роль мирянина в Церкві — бути прикладом для своїх співбратів, бути направду таким вогником, який не ставлять під лаву. Оскільки Церква, якщо ми беремо вже ширше, як спільноту людей, як еклесію — це турбота про всіх, хто є на цій парафії, це турбота про всіх, кого я хочу бачити поруч із собою, це ставання прикладом для тих, до кого Христос мене послав, тобто аж до краю землі. Нехай цим краєм землі і буде моя парафія, тобто маю ставати поруч зі священиком до праці на тому Божому винограднику На мою думку, мабуть, найфундаментальніша роль мирянина — пробувати в цій своїй спільноті виконувати покликання Христа, бути святим, бути світлом для всіх. А стати таким я можу, долучившись разом із парохом до роботи на парафії. Папа Іван Павло II дуже любив повторювати фразу «Настав час мирян». Це означає, що мирянин з огляду на свою компетентність, освіту, професію, має бути поряд із парохом, для того щоб вести парафію до святості і спасіння.

Для мирянина, який пережив цю єдність, цю злуку з Христом у Церкві, головне завдання, яке він має нести у світ, очевидно, відгукуючись на заклик Ісуса Христа «Ідіть і навчіть усі народи», тобто зробіть їх учнями моїми — це можливо зробити лише тоді, коли ми дух Літургії з храму перенесемо в наше життя поза храмом. Ми в храмі перебуваємо дуже мало часу, більше часу проводимо поза ним, і, власне, дух Літургії можна перенести в цей світ, бачачи в кожному ближньому того, за кого Ісус Христос пролив кров, бачачи в іншому Христа, несучи науку Христа іншим. Це можна зробити лише свідченням свого життя. Йдеться про різні галузі, де ми перебуваємо, адже ми перебуваємо в родині, на роботі, серед — друзів і сусідів; перебуваємо як на виробничих, так і на суспільних, політичних теренах цього світу, і дух Літургії, дух любові, справедливості, миру можна занести в кожне із цих середовищ, в кожну площину нашого життя. Це, проявляється по-різному: зупинити підлітка від куріння, пиятики чи наркоманії; нагадати про цінності тим, кому треба; нагадати про справедливу оплату праці; нагадати про неприпустимість хабарництва; нагадати про чесний і справедливий суд. Не тільки нагадати, а ще й активно в це впроваджувати своєю життєвою позицією. На мою думку, саме цього нам дуже бракує в нашому суспільстві — таких зрілих мирян, зрілих християн, які не те що здатні, але готові понести дух Літургії поза межі храму. Здатних понести дух Літургії поза межі храму є дуже багато, а от тих, які готові й хочуть це зробити, на жаль, є мало. Я хотів би навести конкретний приклад. Ми дуже часто не задумуємося, як ми не дотримуємося духу Літургії в таких несподіваних ситуаціях, як, наприклад, у школі. Коли списуємо і здаємо списану роботу як свою, ми порушуємо Дві Божі Заповіді: не вкради і не збреши. Ми крадемо чужі знання, списуючи, бо вони будуть наші тільки тоді, коли ми їх засвоїмо, а кажучи учителю, що це наша самостійна праця, ми ще й брешемо. Для декого вкрасти і збрехати — це нормально. Скажімо, у вищих політичних, чиновницьких колах крадуть і брешуть, кажучи, що це їхнє. Слід шукати шляхів до зміни цих середовищ.