Інтерв’ю з Олександром КОЗАРЕНКОМ

Інтерв’ю з Олександром КОЗАРЕНКОМ

Олександр Володимирович Козаренко — український композитор, піаніст, музикознавець, доктор музикознавства. Закінчив як піаніст Львівське музичне училище та Київську консерваторію і аспірантуру. Як композитор працює у жанрах симфонічної, оперної, балетної, хорової, камерно-інструментальної, вокальної та театральної музики.

 

 Олександре Володимировичу, розкажіть, будь ласка, про своє музичне покликання. Чому саме музика?

У Коломиї, звідки я родом, було прийнято, щоб усі діти багато чим займалися. Діти вчилися музики, займалися танцями, малювали й робили багато іншого. Пригадую, у дитинстві, ідеш по місту й чуєш, як із кожного вікна лунає музика. Так було і в нас вдома, хоча мої батьки не музиканти: мама — вчителька, батько — інженер, але у дворі діти пішли до музичної школи, то й мене записали. Батьки були небагаті, то няня позичила мені зі своєї пенсії 450 рублів, і мені купили піаніно. Мені було 5 років коли почав на ньому щось грати. А старша сестра каже: «Що я буду сама в хаті сидіти» — і записалася на скрипочку. Скажу відверто, я був досить чемним, і тому мене не змушували грати, тобто мені казали, що треба грати, — я грав, але не можу сказати, ніби я горів несамовитим бажанням: грав, бо треба було грати. Ви запитуєте, чому саме музика стала моїм покликанням. Досить довго я не знав. Моя няня дуже хотіла, аби я став священиком, так було прийнято. Але священиком я не став. У восьмому класі я поїхав на республіканську олімпіаду з біології, ледь не здобув третє місце, лише четверте, бо треба було розрізати жабу, а я дуже боявся, і розглянути її під мікроскоп. Жабу замість мене розрізав хтось інший — от я біологом не став. У школі я вчився на відмінно, мені здавалося, що я міг і кимось іншим бути. Але після музичної школи — музичне училище у Львові, консерваторія, потім аспірантура. Уже 17 років я викладаю у Львівській консерваторії. Скажу відверто, хай читачі журналу сприймають це, як хочуть, по-справжньому свою професію я полюбив тільки цього літа. Коли тобі вже 47 років, то час думати про спасіння душі, а тут я лише почав щось трішечки розуміти у своїй професії. Це трапилося в Америці. Мене запросили до Нью-Йорка, точніше, біля Нью-Йорка, на фестиваль української музики в Гантері, який проводять уже 30 років. Там я грав програму — 25 миттєвостей української фортепіанної музики, і лише тоді усвідомив, що в мене досить непоганий фах.

 

 Чи Ви пам’ятаєте свій перший твір? Коли ви його написали?

Перший твір, думаю, написав, коли було мені десь років 8 або 9. Це не був оригінальний твір, я просто підбирав на фортепіано, робив такі варіації, чи попурі, чи сюїти на популярні теми. їх було дві: одна — з пісень радянського фільму «Цирк» — «Широка страна моя родная», бо це всюди лунало і мені дуже подобалася ця пісня Ісаака Дунаєвського, я мусив її вивчити. Інша варіація на тему: «Верховино — світку ти наш, як у тебе тут мило». І оці два твори я виконав у музичній школі, здається, у першому класі, наче свої. Хоча це не були свої твори, це були варіації на популярні теми.

 

 Ви написали багато творів на духовні теми. Чи це основний напрям Вашої творчості, чи пишете й на інші теми?

Я справді маю низку творів на тему духовної музики. Підставою звернення до нашої духовної традиційної музики стало спілкування з видатними українськими вченими. Це дослідники нашого музичного середньовіччя — Олександра Сергіївна Якименко та Юрій Павлович Ясиновський. Він є професором Львівської консерваторії, як і Олександра Сергіївна, але він, як і я, родом з Коломиї. Він наче мій патрон у житті. Він привіз мене в училище, завіз до Київської консерваторії, він веде мене по житті. У Києві він познайомив мене зі своєю вчителькою — професоркою Олександрою Сергіївною Якименко. Тоді вона сказала таку фразу: «Вони все життя розшифровують монодійні наспіви, знаєте, наша монодія, кращі її зразки переведені в так звану київську квадратну ноту, і це читають, і найкращі піснеспіви зібрані в наших ірмолоях». Олександра Сергіївна колись сказала мені таку фразу: «Чому Бах в основу кожного свого твору ставив протестантський хорал, він там так захований, що ви одразу і не прочитаєте, де той хорал. У кожному творі є протестанський хорал і є слова, які ми можемо проспівати з того хоралу. Чому ніхто не звертається до нашої монодії?» І вона запропонувала мені кілька монодій з ірмолою. Я їх спочатку опрацював для струнного оркестру, а потім почалося заглиблення в нашу церковну традицію, і винятково із зацікавлення творчо-наукового воно переросло, я сподіваюся, у щось більше, бо вже упродовж 23 років я постійно звертаюся до нашої духовної традиції. І наслідком цього постало кілька дорогих і дуже важливих для мене творів, передусім маю на увазі ораторію «Страсті Господа Бога нашого Ісуса Христа» на основі острозького наспіву, кафонічну літургію, написану на замовлення владики Лостена, й останній твір, який для мене дуже дорогий, — це український реквієм, написаний з благословення Блаженнішого Кардинала Любомира Гузара, але за своєю структурою це є латинський реквієм, усі 12 частин якого переспівані й наповнені українською образністю.

 Як Ви готуєтеся до написання твору на релігійну тему? Скажімо, для іконописця в цей момент важливими є молитва, піст. Звідки Ви черпаєте натхнення?

Відповім словами російської поетеси Анни Ахматової: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда, как желтый одуванчик у забора, как лопухи и лебеда». Я не можу сказати, що займаюся ісихастичними практиками, що поринаю у якийсь транс чи піст перед написанням твору, але скажу таке: уже під час написання твору я переживаю дивовижні стани, які можна описати хіба словами св. Григорія Палами: «Я чую те, що вуху людському не було чути, я бачу те, що око людське не бачить». Нема слів у людській мові, щоб описати той стан. Як їх визначити? Може, не варто давати їм означення, але, думаю, що воно десь відбивається в музиці, яка виникає в таких станах. Одне скажу: є моменти надзвичайного внутрішнього потрясіння від спілкування з тією красою, до якої доторкаюся. Маю на увазі наш монодійний давній наспів, фантастичні богослужбові тексти, тому що це все поезія неймовірної краси. Наш літургійний текст, окрім того, що це є літургійний канонічний текст, дивовижно красивий як поетичний текст, який чарує кожного.

 

 Недавно, а саме 27 вересня 2010 року, у Львівській філармонії вперше пролунав Ваш український реквієм. Чи не було у Вас бажання написати українську оперу?

Є! Тепер починаємо писати українське лібрето, але це буде абсолютно протилежне до українського реквієму, буде дуже весело, це на основі львівської батярської пісні. Знаєте, що таке батярські пісні? Це такі пісеньки, які з’явилися на початку XX століття, музика львівської вулиці. Ці пісеньки придумували й писали безробітні, їх називали іноді пройдисвітами. Але вони не були злими людьми, навпаки — це були молоді веселі люди, які жили дуже скромно, але веселою І вони створили культ, чи міф, Львова як міста, де всі усміхаються і співають. І дотепер, наприклад, поляки говорять про Львів «rozspievany Lwow», — мовляв, тут усі співають, усі веселі, тут земля купається в молоці і меді. То чому ми маємо руйнувати цей міф — краще його втілити. Я думаю, що опера — дуже вдячний жанр для цього.

 

 Як педагог і композитор, які Ви бачите перспективи розвитку української класичної музики?

Блискучі, блискучі перспективи, тому що бачу, які талановиті діти вступають до нас у консерваторію, якими вони стають хорошими музикантами, і тільки одне-єдине, що мені прикро: на жаль, не все в нашій консерваторії спрямоване на те, щоб допомогти молодим людям на початку їхньої кар’єри. Багато долучається чинників, крім музичних, про які взагалі соромно вголос говорити, але, наскільки можу, настільки намагаюся їх усунути й допомогти молодій людині, бо їй і так нелегко жити в цьому світі. А вдавати, що ці речі нормальні, дуже важко. Якби не вони, то, як кажуть, ми були б «попереду всієї планети». Але я переконаний, що сила і талант наших молодих музикантів такі потужні, що про перспективи української музики не слід хвилюватися.

 

 Знаємо, що є різна музика, як і різні книжки, середовища тощо. Яку б Ви порадили вибирати музику, яка б найкраще впливала на людину, духовно її розвивала?

Я думаю, що будь-яка хороша музика духовна. Більше того, це не мої слова, а слова святішого Івана Павла II. Він говорив про те, що будь-який архитвір, тобто видатний твір музичного мистецтва, глибоко релігійний. А чому глибоко релігійний? Незалежно від того, чи це музика духовна, чи світська, вона є відблиском тієї божественної досконалості, яка нас огортає. Отож, я радив би багато слухати музику, і музику якісну. А в якому вона стилі, це не настільки важливо, найголовніше — не слухати радіо FM. Ось звідки лунає жахливий бруд, попри те, що бувають дуже гарні пісеньки, але основна маса за ентропійною силою є енергією, яка продукується і множиться на тисячу варіантів, і вона працює на розпад матерії не на збирання цієї матерії. Отут біда. І я не знаю, що протиставити. Думаю, ми є свідками колосальної змови медіа — магнатів, змови так званих співаків і співачок, які виконують замовлення цих магнатів. Думаю, що над цим усім витає сутність колосальної хитрості і сили того, про якого не варто зараз згадувати, це видно з дуже багатьох ознак. Це момент такого здичавіння, який ми бачимо і на пісенних фестивалях, які тепер відбуваються, — відвертий сатанізм декого з переможців Євробачення.

 

 Багато композиторів часто переписували, змінювали свої твори. Чи є такий твір, яким би Ви були цілком задоволені?

Я ніколи не робив редакції, і я не до кінця задоволений своїми написаними творами. Вважаю, що краще не безконечно переробляти твори, бо нема межі досконалості, краще написати новий, де всі ці помилки, які ти зробив у попередньому, виправити. І тоді буде якийсь процес поступу.

 

 Насамкінець Ваші побажання для читачів нашого журналу.

Журнал «Господь і я». Гарно. Дружити з Господом. Це і є єдине моє побажання.

 

Розмовляли:

бр. Домінік НАЛИСНИК, ЧСВВ

бр. Роман МЕЛЬНИК, ЧСВВ