Інтерв’ю з ієромонахом Себастіяном ДМИТРУХОМ Студійського Уставу

Інтерв’ю з ієромонахом Себастіяном ДМИТРУХОМ Студійського Уставу

 Наша розмова буде присвячена сакральному мистецтву, оскільки з-поміж духовенства, о.Себастіяне, Ви найкраще обізнані з цим.

Спочатку ми просили б Вас, розповісти трохи про себе.

Я народився дуже давно, навіть сам не пам’ятаю коли, але, імовірно, 8 лютого 1958 року в Городоцькому районі, у селі Добряни, — жартую, що я не так старий, як давній. До монастиря Студитів вступив 2 червня 1978 року. Швидко склав тимчасові обіти, а згодом і вічні (жартома казав, що студити бояться, аби я не втік, тому дають мені вічні обіти передчасно, бо не минуло й чотирьох років від мого приходу до монастиря, а мені вже дали вічні обіти). 9 травня 1984 року я отримав дияконські свячення, 30 грудня цього ж року — священичі свячення, в монастирі Студитів, як бачите, Богу дякувати, витримав досі. Уже був дві каденції ігуменом, коли Церква вийшла з підпілля. На час мого ігуменства випала велика праця — реставрація монастирів в Уневі, Городку після іконоборства. Воно було не тільки в епоху Теодора Студита, а є й тепер. Моє життя було пов’язане з іконами ще з радянських часів або навіть із самого дитинства. Бачив, будучи шестирічним хлопчиком, як у моєму селі руйнували храм, але у своїй колекції маю близько 8 ікон звідти. Потім було багато подібних випадків. Як на мене, то іконоборство XXI ст. є більшою трагедією, ніж IX ст. — пересвідчився в цьому, коли їздив в експедиції по наших селах, бо люди, котрі виносили з храму ікони, які вже вийшли з ужиту, або спалювали чи знищували їх іншим способом, — це не комуністи або язичники, а християни. На мою думку, це є ще гіршим вандалізмом, ніж у часи св. Теодора Студита в IX ст. Я часто мандрую по Європі, оглядаю старовинні храми, старовинне мистецтво. Там люди надзвичайно шанують, поважають ікони, не викидають, не замінюють їх тим сучасним ширпотребом чи кічовими виробами. Це не мистецтво, а богомазтво. Люди вміють зберігати, а в нас чомусь, а особливо на початку дев’яностих, стало модно все обновлювати, домальовувати, перемальовувати.

Крім того, у Західній Україні трапилася така трагедія, що горіло 68 храмів, з яких 18 згоріло дощенту Причини різні: удари блискавок або займання електромереж. Хоча можливим є й те, що злодії після обкрадання здійснюють підпали, аби не залишати слідів. Дотепер наша влада не розслідує й не з’ясовує причин цього, нікого не покарано. З’явилося багато колекціонерів, вони, починаючи від екс-Президента Віктора Ющенка, його брата й багатьох депутатів Верховної Ради, скуповують ікони в бідного народу. А це гріх святотатства, бо посвяченими речами, предметами церковного вжитку торгувати не можна. Навіть до мене кілька разів підходили. Ми за двадцять років незалежної України втратили великий пласт нашої культури, нашої історії, духовної культури, історії церкви, історії духовності нашого народу, втратили, знищуючи саме таким способом багато храмів та ікон.

 

 О. Себастіяне, усі ікони з Вашої колекції, напевно, мають свої неповторні історії. Чи могли б Ви пригадати найцікавішу або одну з найцікавіших про те, як вони потрапили до Вас.

Щороку організовуємо дві-три виставки в музеях Львова або поза Львовом — Донецьку, Києві, Івано-Франківську. Люди ставлять подібні запитання. Коли виставлено близько ста ікон, то я розповідаю історію кожної. Досить цікавою є Попилівська Богородиця, подарована 2001 року Папі Івану Павлу II. Оригінал подарували, а копію залишили собі. У колекції є також чудова ікона зі Стрийщини, датована 1568 роком, яку я вважаю чудотворною, але й трагічною, бо в неї виколоті очі. Зберігся надпис, що цю ікону подарувала храму вдовиця, чоловік якої був священиком. Є ще ікона св. Юрія XIVст. з Дрогобиччини. Національний музей має таку ж саму ікону св. Юрія на чорному фоні й також із Дрогобиччини. Вважаю, що в нашій колекції також є дві чудотворні ікони, хоч не всі цьому вірять. Але я абсолютно впевнений. Більше того, кожна ікона, яка потрапила до нашої колекції, є чудотворною. Навіть у храмі блаженного Климентія Шептицького, де я служу, є така ікона — Богородиця Одигітрія, яка була під таким шаром кіптяви, що закривав зображення, а після реставрації виявилося, що вона зовсім не була пошкодженою.

 

 Який духовний зміст мусить мати ікона для християнина, має для Вас особисто як монаха-священика? Яке значення ікони в духовному житті?

У наших звичаях і традиціях є надзвичайно велика потужна практика співжиття людини з іконою. Ікона супроводжує людину протягом усього життя. Тепер дарують ікону на хрещення — і це не мода, а відновлення давньої традиції. Вона присутня вжитті дитини до моменту зрілості. Перед вінчанням батьки благословляють молодят цією іконою. Народжена молода родина зберігає її і, потім дарує своїм дітям, щоб згодом їх теж благословити. Ікона має духовну функцію супроводжувати людину від народження до відходу з цього світу. Вона є в духовному вжитку кожної християнської родини, бо кожна християнська родина — клітина Христової Церкви, а в Церкві ми маємо гарну практику з іконами. Передусім там міститься святилище, яке символізує потойбічний світ, Святая Святих. Ікона також представляє нам потойбічний світ, так зване вікно до неба, вікно у вічність, представляє святих, Богородицю, Христа, наших покровителів, дає можливість спілкуватися з ними. Часто говорять, що ікона — Євангеліє для неписьменних, але й для письменних вона також є надзвичайно великим Євангелієм, коли людина дивиться на ікону й молиться до неї. Важливо, коли людина слухає ікону, бо вона промовляє до кожного. Я, наприклад, коли привожу нову, ще не відреставровану ікону з експедиції, ставлю її в себе в келії, запалюю перед нею свічку й слухаю, про що ж вона говорить. Якось я сидів у келії перед іконою, і вона мені (телепатично звичайно) порадила їхати до однієї церкви й забрати ікону, назвала точну адресу. Там справді виявилася ікона. Також я знайшов портрет митрополита Андрея Шептицького, який намалював Олег Сенванківський, хоча в шістдесятих роках В. Залозецький, досліджуючи його картини, написав, що цей портрет зник. Я знайшов його на початку 2000- го року на смітнику у Львові. Коли розповідаю про це людям, то вони з мене сміються, що я вигадую байки, але це не так. Минулого тижня в музеї етнографії була експозиція із близько двохсот п’ятдесяти творів, які я привіз з-за кордону: США, Канади, Італії, Франції, Польщі. З ікон, привезених з Росії, також організовували виставку. Отже, кожна ікона має свою коротку історію, але насамперед духовну, пов’язану з людиною. Кожна ікона — духовний провідник християнської душі.

 

 У своїй діяльності Ви відчуваєте підтримку з боку Церкви, держави, або ЮНЕСКО, чи все робите з особистої ініціативи?

Я б сказав, що це робиться з ініціативи отця Себастіяна та подібних до нього. Колись наші художники назвали ту команду «Отець Себастіян і його вар’яти». Очевидно, що така команда існує. Хоча склад її час від часу змінюється, але постійних троє: отець Себастіян, отець Антоній, наш диякон, і брат Боніфатій. Можна сказати, що ми найбільше працювали в тих експедиціях і збирали твори. Владика Ігор Возняк, коли побачив нашу колекцію, погодився, щоб ми зайняли храм блаженного Климентія Шептицького, колишній костел Казимира, і зареєстрували його як музей сакрального мистецтва. Очевидно, це стане початком заснування інших подібних музеїв. Це була не моя особиста ідея, а ідея митрополита Андрея та отця Климентія Шептицьких. Ми організовуємо виставки, конференції, видаємо також альбоми, каталоги нашої колекції. Я кілька разів звертався до державних органів з проханням надати приміщення для музею, але все марно.

 

 Що треба зробити, щоб зацікавити наше суспільство іконографією?

Суспільство зацікавлене. Наприклад, коли відкривається чергова виставка, то багато людей її відвідують. Знаєте, тепер ми зробили великий поступ стосовно цього: в Академії мистецтв, коледжі ім.Труша у Львові відкрито кафедри реставрації ікон, іконописні кафедри. Суспільство можна поділити на дві категорії: зацікавлені й незацікавлені. Окремо виділяю колекціонерів, для котрих ікони — бізнес, матеріальні речі, а не духовні. Збирання приватних картин супроводжується гріхом святотатства. Коли ми є суспільство, то маємо жити для народу, нації, історії, берегти, «плекати таланти», як казав митрополит Шептицький.

 

 Дуже Вам дякуємо! Насамкінець, які Ваші побажання нашим читачам?

Передусім, я хотів би попросити, щоб вони були поціновувачами, шанувальниками нашої старовинної іконографії. А ми її ще, слава Богу, маємо. Вона збереглася в наших храмах, монастирях. Наприклад, якщо приїхати до вашого монастиря в Лаврові, там можна побачити ікони XVI століття. Зберігаймо, плекаймо сімейну традицію ікони й духовності нашої ікони, щоб ми зупиняли тих богомазів, які перемальовують і знищують старовинні ікони, а водночас і знищують духовність нашої нації. Народний іконопис, народна ікона — віддзеркалення духовності нашої нації та культури, яка була в ХVІ-ХVІІІ століттях. Бажаю, аби люди плекали пієтизм до нашої ікони.

Ще раз дякуємо за інтерв’ю, бажаємо Вам не втрачати запалу, який дав Вам Господь Бог, і плідної праці, аби Ви могли потішити нас ще не однією знахідкою. А всім нам бажаю вміти те оцінити й подякувати Богові за даний дар.

 

Розмовляв

о. д. Лазар ГРОМАДСЬКИЙ, ЧСВВ