Інтерв’ю з директором Львівської галереї мистецтв Борисом ВОЗНИЦЬКИМ

Інтерв’ю з директором Львівської галереї мистецтв Борисом ВОЗНИЦЬКИМ

Від редакції: Борис Возницький — відомий музейний діяч та мистецтвознавець, Герой України, Заслужений працівник культури України та Польщі, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, почесний член Академії мистецтв України, доктор honoris causa Варшавської академії мистецтв, Голова Ради директорів музеїв Львова, автор численних наукових досліджень та науково-популярних видань з історії та культури народу України. З 1962 року Б. Возницький — незмінний директор Львівської галереї мистецтв. За його ініціативи та безпосередньої участі створено чимало нових музеїв, зокрема: Олеський, Золочівський, Підгорецький замки, Музей мистецтва давньої української книги, Музей І. Виговського, Музей М. Шашкевича, Музей львівської сакральної барокової скульптури XVIII ст. — «Творчість І. Г. Пінзеля» та багато інших.


  • Скажіть, будь ласка, як так сталося, що Ви вирішили працювати у сфері культури? Що спонукало Вас до цього вибору? Як склалося Ваше життя?

Життя моє дуже складне. Дід завжди хотів, щоб я, як і він, став інженером. Закінчив чотирикласну українську школу у своєму селі, потім вступив у Дубні до польської гімназії, де провчився лише два дні, бо почалася війна. Пам’ятаю: навпроти гімназії містився великий Дубнівський замок, куди ми з однокласниками ходили шукати підземні ходи, — під впливом прочитаного про Тараса Бульбу. Це було перше так зване знайомство із замками. Потім я продовжив навчання у період радянської влади, а під час німецької окупації, навчався в німецькому будівельному технікумі. 1943 року технікум самоліквідувався, бо нас мали забирати на роботу до Німеччини, а я опинився в УПА. Мені було 17 років, коли скерували в школу старшин, як найграмотнішого в селі. Але керівник штабу порадив мені залишитися біля нього, що я й зробив. Згодом, коли підходили радянські війська, я переховувався в селі, а потім потрапив на сім років до радянської армії. Був на фронті, був поранений і навіть — у штрафному батальйоні. Ось тоді почав малювати, так би мовити, від бездіяльності. Нас сім років тримали, бо мали почати війну з Америкою. Повернувшись додому, за порадою батьків вступив до Львівського училища прикладного мистецтва. Потім навчався в Ленінградській академії на кафедрі історії і теорії мистецтв. Спочатку працював два роки в нашому Національному музеї як заступник директора, ось уже п’ятдесят років працюю в галереї.

 

  • Чи хотіли Ви коли-небудь змінити професію?

Ні, ніколи. Правда, були в мене й інші наміри в житті. У радянський час було знищено тисячу триста храмів на Львівщині. Я брав участь у тих експедиціях, які їздили по селах і збирали викинені речі — усього понад тридцять тисяч, вартість яких тепер — шістдесят мільйонів євро. Річ не в грошах, а в тому, що ми зібрали, те й збережене, решта — знищене. Радянська влада значно нашкодила Україні, і треба було рятувати те, що ще можна. Цим я й почав займатися. Першим об’єктом був Олеський замок, який у 1969 році перетворили на музей національної культури, наступним — монастир Капуцинів — на сховище пам’яток українського мистецтва, тепер — найбільше сховище в Україні. Узяв під свою опіку й Золочівський замок. Важко було відкрити музей в Олеську, навіть лист- наклеп у ЦК писали про ідеологічну шкідливість майбутнього закладу. Ми навіть пам’ятник Леніну у дворі поставили, щоб відвернути увагу. Існував такий закон: у музеї може бути виставлено 40% старовини й 60% радянського мистецтва, а в Олеську були винятково пам’ятки XIV — XVIII ст. Попри те це якось мені вдалося.

 

 

  • Пам’ятки мистецтва становлять неоціненний скарб для патріотичної пам’яті нації. Що б Ви запропонували тепер для кращого виховання й поглиблення культурної свідомості молоді, особливо в Україні?

 

Почалися великі проблеми з українською культурою. За роки незалежності згоріло 82 дерев’яні церкви, тимчасом як у радянські часи. Тепер цього нікому не треба, усе продають, знищують. В одному містечку в Австрії я відвідав храм пам’яті: його відмінність від звичайних полягає в тому, що, крім вівтаря та ікон, є ще меморіальні дошки з прізвищами тих людей, які загинули в роки світових війн, а також імена священиків цього міста. Подібний храм пам’яті створюємо поблизу Олеська. Також 6 наших дерев’яних церков передали під охорону ЮНЕСКО. Ми будуємо такі церкви під егідою ЮНЕСКО, бо справжні українські дерев’яні, а кам’яні — візантійські, європейські. Нам треба берегти українське.

 

  • Який твір чи, можливо, твори мистецтва Вам подобаються найбільше? Який з них має для Вас не лише естетичний, а й духовний зміст?

Мені подобалося збирати ікони. Працюючи в Національному музеї, знайшов картини Конзилевича, відомого українського художника. Також для мене цінними є ікони, наприклад, ікона Львівської Богоматері. Містилася вона у Вірменському храмі, потім зникла. П’ятнадцять років тому приносить її мені професор Отко й розповідає, що в них за шафою стояла ця ікона. Вірменський єпископ перед своїм арештом передав її на зберігання матері професора. До речі, у Вірменському храмі вона висіла 300 років. Це найстаріша ікона, до того ще й чудотворна, її спочатку виставили в храмі Івана Хрестителя. Згодом виявили, що цю церкву збудовано на людських кістках 1206 року. Це найстаріший храм Львова. Але потім її перенесли в палац Потоцьких як величезну цінність, де тепер її і виставлено.

Коли я почав збирати барокову різьбу, зацікавився постаттю майстра Пінзеля. Це європейський скульптор, який працював у соборі св. Юра десь у 1740-х роках. Також я побачив, що в Україні небагато музеїв, і тому взявся за цкЗ справу. На сьогодні створив уже 16 музеїв, на зразок музеїв Маркіяна Шашкевича чи Івана Виговського.

 

  • У радянські часи Вам вдалося зберегти багато ікон. Яким чином, адже це були складні роки?

Ми зберегли близько двох тисяч ікон, при цьому жодної не зняли зі стіни. Я був перший радянський мистецтвознавець, тимчасом як у Львові всі були націоналістами. Мене поважали, бо закінчив петербурзький заклад. Я ж зрозумів радянську владу й ніколи нікого не питав, чи можна це робити. Знав: коли запитуватиму, то не дозволять. Так, ошелешені, вони змушені були погодитися на відкриття Олеського замку.

 

  • Який випадок збереження або збирання мистецьких творів Вам найбільше запам’ятався?

Насамперед ікона Львівської Богоматері. Інший випадок про те, як ми хотіли забрати ікону Георгія XVI ст. з однієї церковці. Голова відмовився давати, пояснюючи, що люди його з села виженуть, але при цьому порадив, що можемо влізти через вікно й забрати ту ікону. Звичайно, тоді ми цього не робили. Повернулися через кілька років, церква містилася вже в прикордонній зоні. Я залишився вартувати, аби хтось нас не застукав. Інший поліз у те віконечко й забрав ікону. Потім ми швиденько стрибнули в машину й помчали. Виявилося, що хлопець, коли опинився перед іконою, відчув, що ноги не піднімаються, перелякався, аж волосся дибом стало. Але з великими зусиллями йому вдалося вилізти. Я згодом дізнався, що то підлога була пофарбована, от він і прилип.

 

  • Скажіть, будь ласка, з якими найбільшими труднощами доводиться стикатися, коли прагнете зберегти старовинні пам’ятки?

У мене великі претензії щодо цього. Ось минуло вже шість років, а створена державна служба охорони пам’яток, як переконуюся, не працює й досі. Можна почути, для чого, мовляв, реставрувати замки, якщо можна їх розпродати або винайняти, як ось нещодавно здали один в оренду на 49 років. Близько 16 замків збережено, решта руїни, причому найбільше на Тернопільщині. На очах руйнуються Поморянський замок, у Старому Селі. Візьмімо, наприклад, палац Лянцкоронського, де був Моршинський санаторій, який продали нафтовому магнатові Денису Капелову. Я сам перевіряв і знаю, що на фасадах були античні скульптури II, IV століть. Ми це зняли, а ось ізсередини не забирали. Пізніше почули, що Капелов усе демонтував і перевіз до себе на дачу під Києвом. Тепер уже впав дах палацу. Ось як у нас зберігають. Колишнього Президента це хвилювало саме він вирішив відбудувати колишні гетьманські столиці — Батурин, Чигирин, Глухів. Я допомагав відновлювати Батуринський палац Розумовського.

 

 

  • Насамкінець: які Ваші побажання читачам нашого журналу, а особливо молоді?

 

Бачите, молоді треба більше. Ми чомусь на всіх державних рівнях говоримо про гроші, економіку. А нам слід думати про нашу культуру, наше минуле. Без минулого не буде майбутнього. Навіть Микола Потоцький, хоч який був пройдисвіт, пив, гуляв, але й він будував церкви. Останнім храмом була Почаївська Лавра, де й похований. Потоцький писав: «Хто буде нищити храми, які я побудував, перед Богом буду судитися з ним». Отже, варто оберігати минуле, ознайомлюватися з ним, бо, зрозуміло, без минулого нема майбутнього.

 

Розмовляли:

о. д. Йосиф МИКИТИН, ЧСВВ

6р. Домінік НАЛИСНИК, ЧСВВ