«Найважливіше для мене — це сім’я» — Василь Вірастюк

«Найважливіше для мене — це сім’я» — Василь Вірастюк

 Що стало основною причиною того, що Ви присвятили себе спорту?

Я б сказав, що основною причиною моїх занять спортом був мій старший брат, я брав з нього приклад, намагався тягнутися за ним, так як він старший. Саме він привів мене в секцію, в якій я залишився на довгих 16 років, займався легкою атлетикою. Так що основною причиною моїх занять спортом був мій брат.

 

-          Він Вас не змушував займатися спортом в дитинстві :))))?

Ні! Я завжди був свідомий того, що роблю. Я був більш трудолюбивий, ніж брат. Він такий ледар, хоча від природи більш талановитий. Йому набагато легше все вдавалося. Але я завжди добивався всього наполегливою працею і ніколи не боявся про це розповідати.

 

-          Якими видами спорту Ви ще цікавитесь, яке Ваше хобі? Знаємо, що полюбляєте готувати.)))

Так, готувати я любив, але дружина відбила у мене охоту до цього виду діяльності, тому що всіляко мене критикує: то я не так порізав, то погано підсмажив, усе не так.))) Насправді у нас дружина цим займається. Просто це моє захоплення (дружина). Що ще мене цікавить? Я багато чим цікавлюсь: мотоцикли, гірські та водні лижі. Раніше захоплювався великим тенісом, баскетболом, а тепер, на  жаль, через травму ноги не можу займатися цими видами спорту. Взагалі у мене багато захоплень.

 

-          Щодо мотоциклів, можливо, Ви є учасником якогось клубу?

Клуби ні. Це не про мене. Наша компанія складається приблизно з 10-15 осіб, які є незалежними байкерами, ми не є учасниками жодного з клубів, тому що в кожного клубу є якісь свої принципи, з якими не завжди погоджуємось (дружина). Це кожного особиста справа, об’єднуватися чи ні. Я обираю для себе вільний рух, це абсолютно мені не заважає.

 

-          А як щодо стрибків з парашутом?)))

Це я горіла бажанням стрибнути з парашутом, але ніяк не виходило, згодом  перегоріла. Коли є діти, вже не хочеться так ризикувати (дружина). З парашутом я не стрибав ніколи. Я звик займатися такими видами спорту, де можна все контролювати, результат залежить лише від тебе, а не від якоїсь там випадковості.

 

-          Що для вас є мотивацією на даному етапі життя?

Зараз найважливіше для мене - це сім’я, виховання дітей. В принципі заради цього ми живемо, дихаємо, працюємо. Часом буває важко, інколи беремо на себе навіть більше, ніж нам під силу, деколи не встигаємо, але все одно - все заради дітей. Працюємо фактично на перспективу, на їхнє майбутнє.

 

-          Сьогодні у світі багато розлучень. Що б Ви порадили молодим людям, які бажають одружитися?

Мабуть, не поспішати. Ви навчаєтесь в семінарії, так? Ви, мабуть, добре знаєте що зараз  відбувається, чим  живе сучасна молодь, я не знаю чи їм це необхідно. Звичайно, що вінчатися потрібно, але це рішення має бути свідомим. Для більшості це просто штамп у паспорті. Мабуть, така мода. Але, зрештою, жити їм. Часто молоді люди не замислюються над значенням шлюбу, просто йдуть та вінчаються, тому що так треба, так всі роблять, забуваючи при цьому про відповідальність.

У нас було все навпаки. Так склалися обставини, що ми спочатку повінчалися, а реєстрація шлюбу в ЗАГСі відбулась наступного дня. Ми отця Павла в Лаврі попросили, він повірив нам та повінчав (дружина). Варто зауважити, що ми на той час були достатньо дорослими та готовими до цього кроку (дружина). Дорослі? Я не вважаю, що ми і зараз дорослі (сміється). Я маю на увазі, що ми були достатньо зрілі (дружина).У кожного було своє життя, ми знали що таке труднощі, довелось пережити й не надто приємні життєві моменти. Моя перша дружина загинула, на той час я був вдівцем. Інна одинадцять років прожила в подружжі, однак життя не склалося, дітей у них не було. Тобто ми розуміли важливість та відповідальність прийнятого нами рішення, наш вибір був свідомим.

 

-          Скажіть, будь ласка, які у Вас стосунки з братом?

Що стосується дитинства, то ми жили дружньо. Мені дивно, коли хтось говорить, що брати чи сестри між собою сваряться, б’ються, не можуть помиритися. Нас так батьки виховали, ми завжди ділилися, ніколи не билися. Я вважаю, що ці стосунки збереглись до цих пір. Ми з Романом часто зідзвонюємось, за порадою або просто так. Якщо раніше я частіше радився з Романом, то тепер буває навпаки, він до мене телефонує та просить про допомогу чи розраду. Адже ми вже в такому віці дещо знаємо, трошки життя таки прожили.

 

-          В цьому напевно заслуга батьківського виховання?

Звичайно, й батьківське виховання, однак, чималу роль в нашому вихованні відіграв тренер. Збори, змагання, тренування двічі на день - ми багато часу проводили разом з ним. Наш тренер хороший спеціаліст та психолог; завжди вмів порадити, відмовити від якихось дурниць. Хоча Романа від його першого шлюбу відрадити не зміг (сміється). Насправді тренер ніколи не втручався в особисте життя, завжди професійно виконував свої обов’язки. Незважаючи на те, що знав усю ситуацію, завжди казав: «Це його життя, він повинен самостійно обрати свій шлях, вирішити з ким йому жити, з ким одружуватись».

 

-          Як зараз молодим людям зрозуміти і зреалізувати своє покликання в житті? На Вашу думку, на що треба звернути увагу?

Якихось особливих правил не існує. Для кожного вони свої. Єдине, що можу  сказати, це те, що я бачу серед молоді те, що вони говорять. Мені здається, що сьогодні молодь не завжди хоче реалізовуватись. Адже для цього потрібно докладати зусиль, починати з чогось простого і наполегливо іти до своєї мети. Найактуальнішою, на мій погляд, зараз є проблема роботи – всі одразу хочуть заробляти  мільйони і при цьому нічого не робити. Так, на жаль, не буває.

-          На вашу думку, що потрібно зробити для того, щоб молодь вела  здоровий спосіб життя, адже  зараз активно розвивається підлітковий алкоголізм, на кожному кроці реклама?

Так, реклами дуже багато. Це треба на державному рівні вирішувати. Але, на жаль, цей закон який був прийнятий декілька років тому, не діє. Згідно з ним (законом), визначено час (до десятої години), впродовж якого не можна рекламувати алкогольні та тютюнові бренди, хоча тютюн у нас уже, по-моєму, не рекламується. На жаль, таких  реклам впродовж дня дуже багато. Алкогольні бренди намагаються обійти законодавство щораз придумуючи щось нове на зразок «джерельна вода», «перепелині яйця». Ніби це здоров’я додасть. Ми просто категорично проти цього. Це дуже страшно, діти не розуміють, що вони роблять і, що вони п’ють (дружина). Найстрашніше, що воно відкладається у свідомості, діти дуже легко запам’ятовують реклами.

 

-          Повернемось трішки у минуле. 2003-го на День Львова Ви встановили рекорд перетягування трамваїв і автомобілів. Поділіться, будь ласка, спогадами про цей день.

Цього дня було багато різних емоцій - з самого початку я був натхненний цією ідеєю, був впевнений в собі, та, коли приступив до виконання вправи, - впевненість зникла. В мене нічого не виходило. Я кілька разів намагався зрушити автомобілі з місця, однак, все марно. Звичайно, я розчарувався. Пізніше з’ясувалося, що проблема не в мені. Працівники трамвайного депо поставили  трамваї на  гальма (дружина). Коли я врешті-решт зрушив трамваї з місця, був надзвичайно щасливий - навіть втоми не відчував. Тим більше, що  цього дня моя мама святкувала день народження. Цей рекорд я присвятив їй, вона, звичайно, підтримувала мене своєю присутністю. Спочатку було дуже страшно, я не хотів обманути людей, які туди прийшли. Їх було надзвичайно багато, чого ми й самі не сподівалися: одні  позалазили на стовпи, інші - висіли на ліхтарях, дехто виліз на зупинку, а тут нічого не виходить. Тоді я навіть думав, якщо нічого не вийде, на спортивній кар’єрі можна ставити крапку. Але слава Богу все вдалось!

 

-          Нам відомо, що Ви брали участь у відкритті пам’ятника Івану Фірцаку на Закарпатті. Розкажіть, які його рекорди  найбільше припали Вам до душі? Чим він Вас захопив?

Дуже важко порівнювати рекорди, які були встановлені колись з теперішніми, особливо це стосується важкої атлетики. Він став чемпіоном республіки. На той час Закарпаття входило до складу  Австро-Угорщини. Важко проводити якісь паралелі, тому що зараз зовсім інші результати, а ті, які показували тоді, сьогодні це лише рівень Майстра спорту, тобто прогрес пішов далеко вперед. У біографії Івана Фірцака найбільше приваблює те, що він виступав у багатьох видах спорту і ставав найкращим. Це важка атлетика, бодібілдинг (він ставав чемпіоном Європи) та інші. Однак, основним видом його діяльності була робота в цирку, там він працював силовим актором. Крім того Іван Фірцак займався боротьбою - виграв бої у чемпіона Франції та Британії з боксу. На мою думку, феномен Івана Фірцака - це його універсальність. Він був настільки талановитий, що фактично з простого хлопця, який приїхав з села, працював вантажником на вокзалі - став чемпіоном. Велику роль у його біографії відіграв тренер, який побачив  його та зумів розкрити його талант. Нажаль, тренер загинув в автомобільні катастрофі. Іван був змушений решту своєї кар’єри тренуватися сам.

 

-          Чоловіки завжди вважалися захисниками, проте сьогодні образ чоловіка як сильної половини людства дещо втрачається,це особливо помітно на прикладі різних молодіжних рухів, субкультур. Яка Ваша думка з приводу цього?

Ну, якщо дивитися на реальне життя, то, думаю, нічого не змінилося. Якщо дивитися телебачення, то модні тенденції дійсно йдуть в такому напрямку, що не зрозуміло хто це, хлопчик чи дівчинка. Й справді, ідеали чоловічості втрачаються. Не знаю що з цим робити. Ну принаймні треба залишатися собою і так боротися з цим. Я не буду ходити і всім чистити мордяку))), це ні до чого не призведе. Це їхній вибір. Можливо, я б навіть сказав, що жінки в цьому винні, вони змінюють вподобання, тобто жінки себе не так поводять. Споконвічно жінка вибирала кого? Мужчину з яким продовжить рід, правильно? Тобто того, від кого вона зможе народити дитину. Зараз пріоритети міняються. Тепер молоді дівчата ( не говорю про всіх, все ж таки є великий відсоток тих, хто шукає) зовсім інші. У більшості випадків їм начхати буде вона від нього народжувати чи ні, головне, щоби «бабло» мав. Гроші, достаток, щоби красунчик під боком був, а решта... Ще раз наголошую, я не говорю за всіх, але...

 

-          Скажіть, будь ласка, яку роль відіграє віра у Вашому житті? Може якісь спогади з дитинства щодо свят.

З дитинства пригадую тільки те, як вчителі стояли біля церкви і записували всіх, хто йде до церкви. Віра… вона у нас завжди присутня. Є певні речі, яких ми дотримуємось. Поїздка в далеку дорогу обов’язково починається з молитви. Не можу сказати, що ми ходимо до церкви щонеділі, у нас так не виходить, тому що накопичується багато справ. Тому, мабуть, як і більшість людей, звертаємось до Бога тоді, коли важко на душі. Тоді йду до церкви. Дружина ходить частіше. А от у великі свята обов’язково ходимо з дітьми. Звісно, тут, у Києві, все досить специфічно. У нас, на Заході Україні, набагато серйозніше ставляться до свят. Я вже навіть не пам’ятаю, які саме свята, але є такі, що тут їх просто ніколи не святкують або ігнорують. І таке буває. Ну це люди ігнорують, а Церква не ігнорує (дружина). Я ж про масовість і говорю.

 

-          Що б Ви побажали нашим читачам.

В основному я бажаю богатирського здоров’я. І ще, думаю, що найголовніше, чого не вистачає нашим людям, - це добра. Дивлюся на людей, особливо у Києві, всі вони такі занадто «надуті», закриті. Можливо, ритм такий. Тому зичу здоров’я і добра, будьте добрішими!!! Якщо посміхнешся ти, тобі у відповідь посміхнеться п’ятеро або й десятеро. Добро породжує добро. Така моя думка. Цього і бажаємо людям.

 

-          Щиро дякуємо Вам за цікаву розмову.

розмовляв бр. Марко  Федак, ЧСВВ

студент VІ курсу