Інтерв’ю з комбатом Мухою

Інтерв’ю з комбатом Мухою

Чи могли б Ви розповісти дещо із своєї військової біографії – де служили,  дислокувались під час військових дій?

Місця дислокації, думаю, не варто вказувати задля нашої безпеки, а от коротенько пригадати, як я став військовим, – можу. Моя військова біографія почалася із серпня. У Одеській академії зв’язку, яку я закінчив, під час навчання нам завжди наголошували, що у разі війни – всі мусимо як спеціалісти з’явитись у військкомат. Дякую Богові, що тоді не отримав звання лейтенанта і на війну прийшов рядовим. Не мати військових навиків і бути лейтенантом – це занадто велика відповідальність за життя людей. Я працював на декількох підприємствах, займав керівні посади і знаю, що таке відповідальність, але відповідальність за інших тут, на війні, це зовсім інше. Із серпня це вже наша друга поїздка на фронт. Ось така коротенька біографія.

 

Які перші враження від перебування в зоні АТО? Що Ви переживали?

Коли першого разу приїхали в зону АТО, потрапили у велику воронку, біля якої від високої температури загорівся стовп, горів він три доби. Затухав, але за деякий час від вітру миттєво розгорявся. Він був гарним маяком для сепаратистських мінометів. Вони обстрілювали нас зі всіх сторін. Це був жахливий час, звичайно, відчувався страх.

 

Які люди і як Вас зустріли у військовій частині?

Звичайні, такі самі прості, як і я. Грубо кажучи, ми тут як «велика сім’я». Є таке поняття «воєнне братство», це не просто слова, а слова із глибокою символікою та підґрунтям. Слава Богу, в друге місце дислокації ми потрапили тим самим складом. Після цього, що ми пережили, вже знаємо, хто на що здатний, хто як прикриє твою спину, кого в який момент потрібно підтримати.

 

Що ви можете сказати про загальний настрій військових, зокрема у місцях, де ведуться бойові дії?

Настрій у всіх – бойовий. Всі готові обороняти країну. Але інколи трапляються просто безглузді ситуації. От мій друг вернувся з АТО, ми з ним разом виростали, проживаємо в одному під’їзді. Він був у відрядженні у Донецькому аеропорту, ця людина – патріот з «великої букви». «Кіборги» – прості хлопці, але наповнені духом патріотизму до своєї держави, вдало протистоять еліті російської армії. Проблема в тому, що росіяни занедбали свою духовність. От, здавалося би, християни і вони, і ми, але український народ виховувався ближче до церкви і в  пошані до людини. Впродовж історії –скільки нас старалися придушити, а ми залишилися. Так, я розмовляю російською. Я, звичайно, можу спілкувати і українською, це не проблема, просто так в моєму житті склалося, що вчився і спілкувався російською.

 

Про що найчастіше згадуєте або думаєте зараз?

Звичайно, що про сім’ю. У мене є син та жінка, про них найчастіше і думаю. Через різні драматичні події  ми з дружиною рік разом не жили, вона повернулася, і мене через тиждень забрали служити. Маю фото дружини та сина, коли перебуваю на самоті, більшу частину часу дивлюся на них та мрію бути разом з ними, мрію повернутися і піти з ними гуляти.

Як ставляться до Вас місцеві жителі? Чи були Ви свідками якихось кардинальних перемін поглядів із сепаратистських на проукраїнські?

Місцеві ставляться до нас добре: їм вже набридла війна, вони бачать, що ми прийшли обороняти. Насправді підбурювати народ почали декілька людей. Я не хочу образити Донбас, але якщо згадати їхню історію, то це була «велика тюрма», генетично десь це і триває. Я не маю на увазі всіх місцевих, тут є дуже добрі люди, від яких і нам треба дечого повчитися, але ось цей невеличкий відсоток людей, які заварюють всю «кашу», це – бандити, які шляхом шантажу та брехні стараються переконати всіх інших у своїй правоті. Люди просто хочуть миру.  Замість того, чого вони хотіли, замість «манни небесної» отримали руїну. Я запам’ятав слова одного місцевого чоловіка: «Ось ми півроку чекали бандерівців, які прийдуть насилувати і вбивати, але прийшли російські козаки, немиті, небриті, і нас вбивають. Швидше звільніть нас від цього лиха». З іншого боку, якби вони самі не створили цієї прикрої ситуації, то не прийшлось би нікого визволяти.

 

На вашу думку, міняються ідеологія та мислення жителів Донбасу?

Мені здається, що не всі ще готові бути в Україні, бо є люди, які просто не хочуть працювати. Більшість заводів та підприємств різного типу порозвалювано ще двадцять років тому. Але і тоді, і тепер є люди, які не хотіли цього всього хаосу, хотіли спокійно працювати отримуючи зарплату і годуючи своїх дітей. Як всі ми, врешті, тут. Ми – не військові, ми – добровольці, які мають сім’ї та дітей. От тут ми називаємо героєм одного нашого солдата «Мультіка»: йому двадцять один рік, він дев’ять місяців після армії і зараз на війні. Ми старші, хоч трошки засмакували життя, а він ще нічого в своєму житті не бачив. Скажімо, кожна людина, яка хоче працювати, буде працювати і спокійно жити, а не шукати пригод, створюючи різні народні республіки. Тобто я місцевих людей не засуджую, бо в кожні області можна знайти людей, які за гроші на все здатні. Побачивши однак, що за собою веде ця війна, мирне населення поступово міняє своє ставлення до України.

 

Що для Вас означає бути патріотом своєї держави?

Думаю, бути патріотом – це всім серцем любити свою країну. В будь-якій ситуації її треба просто любити, бо вона – наша. Перед тим,  як піти у військову частину, я стелефонувався зі своїм другом, який живе в Болгарії і попросив, щоб у випадку, коли агресор піде далі захоплювати нашу державу, він забрав мою сім’ю до себе. Друг мій, колишній болгарський офіцер, каже: «Забирай сім’ю і приїжджайте разом». От за сім’ю я переживаю, але сам не можу поїхати зі своєї країни, мені просто совість не дозволить: це наша земля, яка нас народила, виростила і годує.  Багато було розмов, мовляв, нічого страшного не сталося би, якщо б я не прийшов у військкомат. Розумію, що страшно всім, але у свідомості не вкладається, щоб я міг «відкосити». Хоча є чоловіки, які переховуються. Я їх розумію, вони переживають за сім’ї. Разом з тим слід зрозуміти, що якщо зараз не зупинити «загарбника», то скоро ця чума поглине всю нашу державу. Нам ніхто не допоможе, якщо ми самі собі не допоможемо.

 

Чи згадується ім’я Бога серед військових в зоні АТО?

 Тут більшість із нас віруючі, але коли йде обстріл – про Бога згадується по-особливому, дуже часто згадується, так згадується, що ви собі не уявляєте (посміхається). Звичайно, молюся і дякую Богу кожного вечора за прожитий день, кожного ранку – за прожиту ніч, заступаю або передаю блокпост – також возношу хвалу Богові. Тут з нами є хлопці, які казали, що не вірять в Бога. Однак завдяки обстрілу з декількох сторін вони повірили і навчилися молитися від усієї душі. Тут усе переосмислюєш і точно повіриш у Бога.

 

Як ви вважаєте, чи слід духовним особам бути на передовій, якою є їхня роль?

Безперечно так! Мене вразила палатка, обладнана під капличку, яку я побачив під час першого свого приїзду на перевальній базі, і священик. Саме там, вперше після тривалої перерви, я посповідався і запричащався. На душі стало набагато легше, відчув себе хоробрішим і більш впевненим. Присутність духовної особи зовсім не завадить, а навпаки, надихає. Священик потрібен на фронті навіть для того, щоб просто вислухати, щоб було кому «вилити душу» і від кого одержати підтримку. Ми тут – одна команда, довіряємо дин одному, переживаємо один за одного, але у кожного є щось таємне, інтимне. Є щось таке, що лише духовній особі можеш  довірити.

 

Чим Ви плануєте займатись після звільнення України?

Вернуся до сім’ї, на роботу. З сім’єю і об’їду всіх своїх друзів, з’їздимо на могили загиблих товаришів.

 

Чого б Ви побажали читачам журналу «Господь і я»?

Хочу побажати миру! Зараз мир – найголовніше для нас усіх. Колись мій дідусь бажав: «Щоб ви не бачили війни». Він пройшов усю Другу світову війну, батько теж бачив війну, тепер і я побачив. Тож бажаю, щоб таки наступив довгоочікуваний мир і ніхто більше не бачив війни.

Розмовляв д. Домінік Налисник, ЧСВВ

студент VІ курсу