Інтерв’ю з ієромонахом Корнилієм Яремаком, ЧСВВ

Інтерв’ю з ієромонахом Корнилієм Яремаком, ЧСВВ

- Отче Корнилію, маючи за плечима багаторічний досвід священичого та монашого життя, порівняйте умови в яких формується покликання до монастиря сучасної молоді з тими, коли Ви прийшли до монастиря.

Мене не покидає думка, що ми некритично ідеалізуємо минуле як далеке, так і зовсім недавнє. Насамперед варто пам’ятати, що ще декілька десятиліть тому люди в Україні  жили в іншому інформаційному середовищі, у них були свої ідеалами, в основі яких лежало переконання, що хтось інший, а не ми самі, повинні відповідати за наше життя і майбутнє. Залишки подібної свідомості можна побачити ще й тепер, коли, наприклад, у нашому надзвичайно заполітизованому суспільстві люди очікують рішень від президента, уряду, депутатів, але не вважають за необхідне самим братися до праці й організовувати власне життя. Подібним залишається і ставлення до Бога – ми часто очікуємо Його рішень, не бажаючи самостійно працювати над вирішенням наших проблем.

Початок дев’яностих років, коли я прийшов до монастиря, був позначений, з одного боку, великими розчаруваннями, оскільки суспільство пережило шок від гіперінфляції, гострого дефіциту товарів і послуг, важкої міжконфесійної боротьби та розгулу криміналу; та з іншого - великими надіями на швидке відродження духовності та розбудову справедливої, вільної та правової української держави. Так само з’явилися нові можливості: відкрились семінарії та монастирі й багато осіб, які не змогли б присвятити своє життя Богу в умовах радянської тоталітарної системи, вирішили стати на шлях наслідування Христа. Однак, вони приходили до семінарій з уже сформованою свідомістю та перекрученими уявленнями про монастир, навіяними некритичним читанням Життя святих, а то й нездоровою радянською ідеологією.

Була також присутня й романтика відносин із Богом: мовляв, відділитися від світу, піти за Христом, жити цілком іншим життям. Часто, приходячи до монастиря, молоді люди дивувалися, чому вони вже вступили до монастиря, а ще не стали святими? Звідси й багато дивних практик, аскетичних крайнощів. Щоправда, переважна більшість, а може й усі молоді ченці, які в той час практикували суворі аскетичні практики, дуже швидко покинули монаше життя…

У сучасних умовах романтика зникає, натомість з’являється прагматизм. Молодь стоїть перед справжнім вибором, адже у світському житті можна побудувати кар’єру, власний добробут, тоді, як обираючи богопосвячене життя, людина добровільно зрікається цих благ. Тому, приймаючи рішення на користь Христа, юнакові необхідно докласти більше зусиль. Тим паче, що між нами є велика кількість тих, які свого часу вступили до монастиря, але згодом покинули монаше життя. Сучасна молодь приходить в інші умови, аніж ще двадцять років тому.

 

-  Знаємо, що колись Європа була колискою монаших покликань, натомість тепер можемо спостерігати їх брак, а то й повний духовний занепад серед молоді. Чи не повторяється цей сценарій в Україні, адже ще 20 років тому монастирі були переповнені?

Гадаю, що це не проблема покликань. Один британський францисканин якось зазначив, що в Британії Бог так само кличе молодих, як і в Україні, тільки у Британії Бога менше слухають. Проблемою залишається життя і віра самої християнської спільноти. Вони надзвичайно пов’язані. Можемо навіть сказати, що прямо пропорційно: кількість покликань залежить не стільки від рівня матеріального забезпечення, скільки від глибини християнського життя і практики віри у спільноті.

Це правда, що двадцять років тому монастирі були переповнені, але пройшло двадцять років і нам бракує ченців і черниць. Отже, переповнення не принесло бажаних результатів - більшість їх була втрачена.

 

Погляньмо, яка віра у сучасних українців, греко-католиків. Переважна більшість охрещених, які називають себе християнами, виконують основні християнські обряди, моляться і досить регулярно відвідують Службу Божу, навіть не можуть повторити напам’ять Десяти Божих заповідей, не кажучи вже про інші катехитичні категорії чи богословські істини. Часто можна почути, як люди говорять, що Бог їм допомагає. В цьому випадку варто запитати, хто в такій ситуації головніший – людина чи Бог? На жаль, вірні вважають, що віра полягає в тому, щоби Бога в чомусь переконати, тобто молитися настирно і тривало, аби Бог виконав їхні прохання. Тим часом, сам Христос говорить: «Не кожний, хто говорить до мене Господи, Господи, увійде в Царство небесне, лишень той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт.7,21). На жаль, питання Божої волі зазвичай викликає в людей забобонний страх: а що, коли Бог вирішить щось нам на шкоду? Тому й виникає ідея про те, що з Божою волею «мусиш миритися», а не «Божу волю прийняти». Прикро, але це не просто гра слів, а глибоке внутрішнє переконання. Як в Європі, так і в Україні люди справді переконані, що могли б краще управляти світом і своїм життям, аніж сам Господь Бог… І тепер такі люди отримують якісь важелі для регулювання власної діяльності, наприклад, гроші. Чи вони визначаться за Христа? А навіть ті, які прийшли до монастиря, чи не перебуватимуть вони у страху, що Бог може вирішити щось не на їхню користь, подібно як старший син із притчі «Про блудного сина» (пор. Лк.15,25-32)? Проте, навіть духовні особи не бажають цього зауважувати. Часто на ІІ Ватиканський Собор нарікають, мовляв, він спричинив ослаблення віри і падіння рівня дисципліни в Церкві. Але, якщо до Собору в Церкві все було гаразд, чому так стрімко погіршився стан після нього? Все набагато простіше – Церква переживає складні переломні часи, в яких мусить зректися світського розуміння свого покликання і заглибитися у Христа та його Слово. В цьому випадку Україна нічим не відрізняється від Європи чи решти християнського світу, і не треба себе обманювати, можливо, маємо набагато більші духовні проблеми, аніж старий континент. Масовість покликань у дев’яностих не була виявом глибокої віри, а швидше реакцією на здобуття свободи.

 

-  Наскільки ефективно УГКЦ, а особливо Василіянський Чин, працює з молоддю у сфері покликання до монашого та священичого стану?

Найбільш ефективний спосіб турботи про духовні покликання – це вірність у зберіганні Божого Слова насамперед поміж самими духовними особами. Донедавна стиль праці з покликаннями в нашій Церкві зводився до звичайного очікування: подивимося, хто прийде. В багатьох інституціях воно й продовжується. В нашій Провінції принаймні раз у рік проводиться молитовно-заохочувальна зустріч у Крехові. Однак, праця «у сфері покликань» повинна бути інтенсивнішою та  різноманітнішою. Насамперед варто пам’ятати, що своїм життям свідчимо Христа, і молоді юнаки до нас приглядаються. Якщо кожен з нас не подаватиме прикладу, даремними будуть наші зусилля. По-друге, дуже важливо не забувати про тих, які вже прийшли до Чину, – не просто спостерігати, вдасться чи ні їм витримати до вічних обітів. Кожним покликанням треба дорожити і кожний чернець повинен запитати себе, чи все він зробив, що від нього залежало, щоб те чи інше покликання зберегти? Ну, і нарешті, не треба боятися виразно кликати молодих людей, щоб вони ішли за Христом. У нас склалася якась нездорова ситуація, коли ми соромимося сказати: «Вступай до монастиря». Ніби це має визріти, людина має зрозуміти… Адже Христос виразно кликав своїх апостолів (пор. Мт. 9,9). Тому сьогоднішні старання – це тільки кволі паростки, які, надіємося,  обов’язково розростуться.

 

-          Ми живемо у постмодерній добі і є свідками поширення секуляризації, браку віри серед християн. Як в таких умовах нашій молоді залишатись правдивими та практикуючими християнами?

Я не думаю, що нинішній час чим-небудь відрізняється від інших епох. Запитаймо себе чи віруючі християни могли б розв’язати дві світові війни? А ми про ті часи думаємо, ніби там «було набагато більше віри». Людина собі завжди ставить питання: як забезпечити своє життя? Це і є головним релігійним питанням. Під впливом різного роду пропаганди та ідеологій християнство сьогодні сприймається як відстала філософія, яка не дає відповіді на злободенні питання, обмежує людей у їхніх можливостях, а свою увагу зосереджує виключно на так званому потойбіччі. Віра народжується зі слухання. Ми повинні інакше проповідувати – так, щоб слухачі почули голос Христа і зрозуміли, що саме Він може дати відповіді на всі наші питання і на те головне - як забезпечити своє життя. Якщо не проповідувати – віра буде дедалі слабшати.

 

 

Отче Корнилію, будучи довголітнім василіанським місіонером, скажіть, будь ласка, чи є потреба місій у нашому народі, а особливо серед молоді?

Апостол Павло нагадує: «Кожний, хто призове ім’я Господнє, спасеться». Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані?» (Рм.10,13-15). Проповідь і служіння Святих Тайн – головне покликання Церкви й монашества. Наше завдання – не тільки подати інформацію про Христа, але посвідчити своїм життям, наживо передати і допровадити людей до безпосередньої та особистої зустрічі із Христом у святих тайнах Сповіді та Євхаристії. В цьому смислі живе слово незамінне. І чим швидше людина стане на цей шлях особистої зустрічі з Христом – тим краще збагне діло Його спасіння і причаститься до нього. Найчастіше Церква звертається до дорослих, тобто до тих, які управляють суспільством. Маю на увазі батьків, подругів і дружин, які заробляють гроші та виховують дітей. Бо якщо вони не навчать своїх дітей, то більшість зусиль буде даремними. Тому ми не організовуємо спеціальних «місій для молоді», але в рамках звичайних місій обов’язково займаємося з підростаючим поколінням.

 

-          Яку роль в духовному житті відіграє фізичний розвиток, який є невід’ємною частиною спорту? Якими видами спорту Ви захоплюєтесь?

Варто розрізняти спорт та фізичну культуру. Бо спорт сьогодні – це змагання за найкращий результат, знущання з людського тіла, а часто й душі, великі гроші, гра й обман. Але він є невід’ємною частиною суспільного життя і тому ми слідкуємо за основними спортивними подіями, як от чемпіонатами чи олімпіадами. Цікавою є легка атлетика, водні види спорту  або командні – футбол, волейбол.

Однак, люди повинні перш за все дбати про виховання свого тіла. Не варто радикально розділяти душу і тіло, як це часто невиправдано приписують релігії. Навпаки, правдива віра передбачає врівноваженість в усьому. Навіть в монастирі не можна надто суворо постити, а для якихсь додаткових видів посту необхідно отримати благословення настоятеля, який вирішить чи корисним це буде для ченця. В умовах, коли люди дедалі частіше зайняті працею, яка позбавлена руху та фізичних навантажень, для плекання культури їм необхідно вибирати активний відпочинок. Адже, якщо немає достатньо руху, людина психологічно перевтомлюється, стає дратівливою і наражається на небезпеку впасти у серйозні провини щодо Бога та ближнього. Тому в житті повинно бути все збалансовано. Треба пам’ятати, що якщо тіло кволе, то й душа починає «давати збої» – важко залишатися уважним до ближніх, зосередженим на молитві тощо. Багато хто може сказати, що древні ченці не займалися атлетикою, а тільки духовною аскезою. Дозволю собі з цим не погодитись – життя древніх ченців було переповнене важкої, можна навіть сказати виснажливої фізичної праці. Вони могли довго перебувати в молитві, бо були фізично вправлені і витривалі.

 

-          На Вашу думку, чи можна поєднати монаше життя та спорт, особливо серед ченців василіян?

Не знаю, чи зміг би хтось поєднати монаше життя і участь у великому спорті, про це говорив вище. Коли я навчався, то в нашій семінарії був стадіон, тренажери та тенісний корт. При найменшій можливості студенти богослов’я використовували їх для фізичних навантажень. Але не всі. Очевидно, є такі, які зацікавлені фізичними вправами, а є й ліниві… Тому керівництво семінарії принаймні двічі на місяць організовувало обід в горах, в такому місці, куди не можна доїхати громадським транспортом. Навантаження були серйозні. Та вони допомагали нам, студентам, зберігати притомність і бадьорість духа. Можу з упевненістю сказати: якщо хтось не займається фізичною культурою, то все одно повинен часто спілкуватися із природою або принаймні брати участь у подібних «туристських» заходах. У монастирі молодь залишається молоддю і їй необхідно молодечу енергію і запал спрямувати на щось корисне. Корисним буде й піклування про рівновагу нашої особистості. Тому немає нічого супротивного монашому життю у різних видах, як ми тепер кажемо, спорту, навпаки – такі заняття можуть великою мірою допомагати впорядковувати чернече спільнотне життя.

 

Що б Ви побажали читачам нашого часопису?

Рівноваги духа і тіла. І відкрити свої серця та розум для слова Христового. Ісус не бажає нас обмежувати, бо хоче, щоб ми мали життя вповні. Тому віра – це не набір вивчених догм і низка виконаних релігійних вправ. Віра – це наше особисте відношення до Бога, якщо хочемо – наша дружба з Ісусом Христом. Завдяки цій дружбі формуються наші погляди на дійсність, на життя. Бажаю, щоб ми, відкриваючи серце й розум для Христа, стали його вірними друзями (пор. Йо.15,15).

 

розмовляв бр. Роберт Ленів, ЧСВВ